Język ukraiński — mniejszość narodowa 2020 — poziom rozszerzony — Formuła 2015

Autorski model — temat 1 (nie jest pracą CKE):

Людина як можливість і відповідальність

Мирослав Попович ставить проблему людської природи: чи можна назвати людину доброю або злою раз і назавжди, якщо вона здатна діяти інакше, ніж учора. Філософ відрізняє її від істоти, поведінку якої визначає інстинкт. Людина має свободу вибору, а тому відповідає за вчинки й за можливості, які реалізує або відкидає. Я погоджуюся з цією думкою: моральна особистість не є готовою сумою рис, але свобода не означає довільності — вона передбачає межі, совість і готовність відповідати за наслідки.

Важливе твердження Поповича звучить парадоксально: людина — не тільки те, що вже зробила, а й те, чим може бути. Біографія складається з учинків, проте жоден окремий момент не вичерпує особи. Сьогоднішній вибір можна завтра перекреслити добром або злом. Саме можливість іншого рішення робить оцінку моральною. Кішка, що грається з мишею, не обирає етичного правила; людина здатна побачити альтернативу, тому не може виправдати жорстокість самою «природою».

Роман Федора Достоєвського «Злочин і кара» показує, як ідея свободи спотворюється, коли її відривають від відповідальності. Раскольников переконує себе, що надзвичайна людина може переступити моральний закон заради нібито вищої мети. Убивство лихварки має перевірити його теорію, але водночас знищує невинну Лизавету й розкриває самообман героя. Він не стає вільним: страх, відчуження й провина перетворюють його на в’язня власного вчинку. Зміна починається тоді, коли Раскольников перестає ховатися за абстрактною доктриною, визнає злочин і приймає покарання. Соня не скасовує його відповідальності, а допомагає побачити можливість іншого життя.

Трагедія Шекспіра «Макбет» представляє протилежний рух. Пророцтво відьом відкриває героєві можливість стати королем, але не наказує вбивати Дункана. Макбет розуміє моральну межу: король є його родичем, гостем і справедливим правителем. Саме тому злочин не можна пояснити долею. Герой разом із леді Макбет обирає найкоротший шлях до влади, а потім кожне нове насильство захищає попереднє. Банко чує подібне пророцтво, проте не чинить убивства; це зіставлення доводить, що зовнішній поштовх не усуває свободи.

Попович пише також про багато «народжень» людини — моменти, коли подія змушує зрозуміти помилковість попереднього життя. Раскольников зберігає таку можливість, бо визнає правду й починає внутрішню зміну. Макбет дедалі свідоміше її відкидає. Навіть після перших докорів сумління він обирає нові злочини й робить насильство способом існування. Отже, минулий учинок сильно обмежує майбутнє, але не завжди механічно його визначає.

Водночас свобода не є абсолютною. На людину впливають виховання, бідність, страх, політична система й випадок. Достоєвський докладно показує соціальне приниження Петербурга, а Шекспір — спокусу владою та тиск пророцтва. Ці умови допомагають зрозуміти героїв, але не роблять зло нейтральним. Інакше зникла б різниця між поясненням учинку та його виправданням.

Таким чином, людська природа виявляється не як незмінна етикетка «добрий» або «злий», а як простір можливостей, виборів і меж. Відповідальність виникає тому, що людина може зупинитися, переосмислити себе або діяти інакше. Раскольников підтверджує можливість морального відродження, Макбет — небезпеку послідовного зречення совісті. Людину формує не одна помилка, але кожний свідомий учинок наближає її до тієї особи, якою вона зрештою стає.

Autorski model — temat 2 (nie jest pracą CKE):

Два образи осені: космічне перетворення і тиха покора

Вірші Богдана-Ігоря Антонича «Перший сніг» і Володимира Сосюри «Осінь» зображують ту саму пору року як перехід від повноти життя до зимового завмирання. Обидва поети персоніфікують осінь, насичують пейзаж кольорами й показують дію вітру. Проте емоційний і філософський сенс картин різний: в Антонича зміна природи є енергійним, майже космічним видовищем і дотиком вічності, тоді як у Сосюри вона приносить смуток, холод і загальну покору неминучому згасанню.

Антонич одразу вводить рух: осінь «переїхала по полі возом золотим». Пора року постає мандрівницею, а звичайний краєвид перетворюється на барвисту процесію. Сонце — вогняний погонич із батогом променів, хмари змагаються наввипередки, вітер змітає листя помелом. Дієслова створюють швидкий темп, ніби всі елементи світу беруть участь у переході. Навіть сухе гілля не мовчить, а гуркоче «мідяний псалом», тому осіння природа має урочистий голос.

Колористика «Першого снігу» поєднує золото, срібло, вогонь, синяву та білизну. Кольори не тільки описують предмети, а перетворюють поле й небо на єдиний живий організм. Метафори дивують незвичними зв’язками: мряка стає срібним димом, павутиння — куделею верховіття, далеч підпирається горою, наче людина рукою. Кульмінація настає у фіналі. Сніжинки названі білими квітами й «заповіддю майбутніх січнів». Перший сніг є знаком майбутнього, а поцілунок вічності надає короткій миті метафізичного значення.

У Сосюри осінь також персоніфікована й рухається верхи. Вона жовтокоса й синьоока, їде гордовито на баскому чорному коні із золотими копитами. Образ вершниці динамічний, але її шлях не святковий: там, де проходять копита, все в’яне. Чорний кінь контрастує із золотом і нагадує, що краса осені нерозривна зі смертю природи.

Настрій «Осені» формують слова «печальні», «пустинні», «холодна», «мерзне». Вітер обриває пелюстки, а повтор першого двовірша в останній строфі створює відчуття невідворотного кола. Якщо в Антонича вітер активно очищує простір, то тут він завдає втрати. Синя тиша не відкриває безмежжя, а поглиблює самотність. Особливо промовистий фінал: покора «розлита» всюди, а біла берізка мерзне під вікном. Малий, близький образ дерева замінює космічну перспективу й викликає співчуття.

Композиції творів підсилюють відмінність. Антонич будує безперервний ланцюг метафор, який веде від поля через небо до вічності. Кожний рядок додає новий рух, звук або колір, а заключний двовірш несподівано узагальнює картину. Сосюра використовує три строфи й повтор, що повертає читача до облітаючих квітів. Його пейзаж розвивається від гордовитої появи вершниці до нерухомої покори та холоду.

Спільним для обох поетів є бачення природи як суб’єкта, а не декорації. Осінь їде, вітер діє, рослини переживають зміну. Обидва твори показують красу переходу через золоті, сині, білі й чорні барви. Однак Антонич приймає зміну як частину великого циклу: смерть квітів відкриває майбутній січень, а мить торкається вічності. Сосюра зосереджується на емоційній ціні переходу — втраті, пустці й беззахисності живого.

Отже, «Перший сніг» і «Осінь» створюють два взаємодоповнювальні образи тієї самої межі. В Антонича осінь — золота подорож і творче перетворення світу, у Сосюри — прекрасна, але холодна вершниця, після якої все в’яне. Порівняння показує, що неминучість природного циклу може викликати урочисте здивування або тихий смуток; вирішальним стає не сам мотив, а система метафор, ритм і перспектива ліричного спостерігача.

Modele są pierwszą redakcją do niezależnej recenzji języka ukraińskiego, treści i punktacji. Nie są oficjalnymi odpowiedziami CKE ani gwarancją 40 pkt; zdający wybiera jeden temat.